У дитинстві ми читаємо казки, згодом — пригодницькі книжки, тоді захоплюємося романами, але зрештою найцікавішими виявляються мемуари. Перш ніж підбивати підсумки свого життя (дехто, де Ґолль наприклад, регулярно підсумовував прожите років з двадцяти шести), непогано дізнатися, як це вдалося іншим.
Життя, як у де Ґолля, може виявитися не талановитим, але це можна компенсувати літературно талановитою саморефлексією, як у Руссо.
Ґетц фон Берліхінґен талановито жив і талановито про це писав. Нарешті ми можемо почитати його спогади українською і навіть подвижувати подібно в Україні.
Його автобіографія — суміш зухвальства і наївності, і в ній трапляються маленькі перлинки.
Це не може не подобатися людині, що має бодай трохи смаку, наприклад Вольфґанґу Ґете (який написав пʼєсу «Ґетц фон Берліхінґен»), Генріхові Гіммлеру (який створив однойменну дивізію «Ваффен СС») і Олексієві Бешулі (який ініціював переклад українською і видав книжку, яку ви тримаєте в руках).
Автобіографія Ґетца фон Берліхінґена належить до трійки найпопулярніших нині автобіографій діячів XVI століття (разом з автобіографією Бенвенуто Челліні й «Заповітом прочанина» Ігнатія Лойоли).
Такі різні — розбійник, митець і святий — але мають схожу вдачу. Якби не поранення при облозі Памплони й подальше пристрасне навернення до Бога, Лойола цілком міг би повторити долю Ґетца і все життя розбійничати собі в задоволення. Втім Товариство Ісуса, яке він створив, стало «Аль-Каїдою» середньовіччя. (Були ж часи! Але світ невпинно змінюється на гірше).
Бенвенуто Челліні теж любив поножовщину і своїми кримінальними звитягами, здається, пишався чи не більше ніж ювелірними талантами.
Не знаю, чи міг би Ґетц при нагоді стати ювеліром і скульптором, але святим — чому ні?! Він щиро шанував Всевишнього, але потягу до католицької святості став на заваді протестантизм. А до того ще й участь у селянській війні... Але навіть на сонці є плями.
Солдатські мемуари — давній жанр. До Ґетца їх залишили Ксенофонт, Цезар, Володимир Мономах, Усама, Робер де Кларі, Жуанвіль, Філіп де Коммін, а після Ґетца, здається, їх писали всі, окрім українців.
Дуже хотілося б почитати автобіографії сучасників Ґетца — Філона Кміти, Остафія Дашковича, Дмитра Вишневецького (а хлопці були крутіші за Ґетца!) та й когось з Острозьких. Не почитаємо. Вони, за давнім українським звичаєм, не писали. А може, й писали, та, знову ж таки, за давнім українським звичаєм, воно згоріло (у нас завжди все згорає).
Ми майже не маємо справжніх українських солдатських автобіографій і у наступні століття.
Тож ви, браття, пишіть! Чим вам ще займатися в госпіталях?!
Дмитро Корчинський (з перезмови до видання)
