"Серед стрільців було троє братів Гартсів — Джон, Майк та Пітер, — і, здається, у світі не було більших паливод. Повз них і миша не пробіжить, з усього вони зроблять кумедію та смішки, навіть під шквальним вогнем ворога, навіть коли побратими падають замертво поряд з ними. Пригадую, як лейтенант Моллой, який і сам був таким солдатом, «сповненим життям перед лицем смерті», викрикав цим трьом у битві під Вімейру. «Дідько, — кричав він їм, — ану назад, в укриття! Чи ви думаєте, що ми б’ємося тут навкулачки, що ви біжите французам просто в зуби?»
Я ніколи не бачив хлопів, які по виду своєму так пасували до тяжкої праці, яка перепала нам у Португалії. Вони могли бігти, як олені, і, здається, сама природа приготувала їх до трафунків, халеп і випробувань, якими було сповнене наше тодішнє життя. Однак усім трьом їм добряче перепало під час відступу до Корунни; хоча навіть у той жахливий час їхній добрий гумор і спроби жартувати підтримували дух багатьох солдатів, які інакше б зламалися іще до того, як побачили щогли англійських кораблів. Вони навіть примудрялися сміятися з власного вигляду та нашого жалюгідного виряду, коли ми висадилися на пляжі у Портсмуті. Один із них навіть дійшов до того, що сказав: «Ми зараз більше годні налякати ворога голою дупою, аніж зброєю!»
Нічого не змогло б зламати дух таких солдатів, як Джон, Майк та Пітер Гартси, лишень Флашинг, це гниле болото, могила батальйонів. Кількох тижнів на тій землі вистачило, щоб змусити їх замовкнути назавжди. Один, як я пам’ятаю, помер; а інші два, хоча і повернулися живими, втратили смак і волю до життя, і, як я сам, довіку залишилися прикладом того, що може цей клімат зробити навіть із залізним тілом."
